Примечание по скачиванию.

Аха, тутка є лінки на закачування. Ми знаходимо, що де є в мережі та показуємо пальцем, де взяти. Але хай там як, треба бути чесними: коли ми скачуємо піратський контент, музиканти не заробляють жодної копійки на нашій до них прихильності. Тож, ознайомитись, та бігом в магазин по "ліцензію!"

26 авг. 2010 г.

Intimacy: Album III(2010)

Сперва яду. Мы, украинцы, почему-то считаем себя очень музыкальным, очень одаренным к пению народом. Вот только с душевным пением у нас напряг. Хотя... Нет его, никакого напряга, потому как и соула нет. Дайте вспомнить, 12 лет назад Дима Климашенко подавал большие надежды, но быстро спекся, обозвал себя продюсером и клепает говенные песни, ставит пальцы веером, и фотографируется в окружении каких-то сосок. Сорри, молодых дарований.

Короче. Слушаем хороший соул. Намедни Kem выпустил Intimacy:Album III(2010).

Для качественного воспоизведения тащите медвежью шкуру, красное вино и прочие полагающиеся по жанру причиндалы. Ну и камин, ясное дело. Если нету, то хотя бы такой, как у Буратино. И только теперь включаем.

Романтично, чувственно, душевно. Эта музыка годится не только для свидания, она больше. Под нее неплохо бы мысленно остановиться и перевести дух.

Такая музыка, согласна, вполне годится для фону жизни, а не тип le noir. Кукса, ну скажи, что он тоже тебе понравился!

16 авг. 2010 г.

Mono Inc.

Эта группа - второй известный мне случай (ха, а надо копнуть тему глубже), когда ударник перешел в вокалисты. И первый известный мне случай, когда за ударными барышня. А не на подпевках, как положено))).

Не уверена, что видеоряду это добавило, потому как лично меня то, что я вижу, пугает. Сразу вспоминаются досужие россказни про увлечение готов оккультным да и общая склонность к некрофилии. Чего только стоит обложечка предлагаемого Voices Of Doom.

Но звук их мне, определенно нравится. За десять лет существования Mono Inc сподобились выдать всего 4 студийника, но ими, поверьте, стоит занять место на полке. А когда слушаешь, должно быть готовому к когнитивному диссонансу: готической монотонности нет (точнее, замечаешь ее за 10-м разом, она проявляется в голосовых модуляциях). Вообще, их альбомы - это пример здоровского баланса: баланса мелодики, жесткости, танцевальности, лиричности. А еще есть у меня любимый глюк: в балладах чудится мне влияние Metallica.

Кто боится качать непонятно что, и даже "сделано в Германии" не вдохновляет, то вспомните, их работу вы слышали в трибьюте Loblieder (Herzblut), ну и послушать можно предварительно здесь, на оф. сайте

Еще подкидваю ссыль на Рain,love and poetry 2008 года. Он мне даже больше нравится - живее, да и разнообразнее.

Едино что - вокалисту бы на уроки пения, ибо задатки отличные, но волненье не всегда получается передать. А с его тембром это задача несложная, сделать, чтоб у барышень "терпли коліна"! А, и физия его - слабое звено, имхо.

9 авг. 2010 г.

Дмитрий Шуров. Pianoboy

Озаглавить этот пост можно было "Фото из архива", т.к. опубликованные фотографии сделаны были на концерте Дмитрия Шурова "Pianoboy" несколько месяцев назад. Впечатления стерлись, а фото остались.

Если вам кажется, что о Дмитрие вы ничего не слышали - вы ошибаетесь, ведь ранее он был клавишником в "Океане Эльзы", "Esthetic Education", а еще вы можете услышать его в альбоме Земфиры "Спасибо" (хотя, вероятно, и в других ее работах).

В команде Шурова были:
Лида Тутуола - вокал, бэквокал (и не только);
Ольга Шурова - вокал, бэквокал (и не только);
Esthetic Education - гитара (а иногда и вокал);
А еще был барабанщик, эх, имени я его не запомнила и не шла на афишах и в Интернет, но очень яркий исполнитель.

А теперь фото:

8 авг. 2010 г.

расписание Global East Rock Festival 2010



Кобзарський цех. Кто кріпко на Бога уповая... Псальми та канти (2003)


Давно слухаю цей альбом, однак він має бути в кожного! Тому роблю перепост від klodius.
Рік: 2003, Жанр: Folk, Формат: MP3 320 kbps

Треклист:
1. Христу на кресті - Володимир Кушпет, кобза
псальма; записано П. Демуцьким від лірника Прохора Завертана (с. Бузівка Таращанського повіту, Київщина)
2. Нема в світі правди - М. Хай, ліра
псальма; за нотацією Ф. Колесси; записано від лірника Антона Скоби (Полтавщина)
3.Святому Георгію - М. Товкайло, бандура
кант; з репертуару Г. Ткаченка
4. Ой, горе, горе ... - А. Білоус, кобза
псальма; з репертуару О. Вересая та В. Кушпета
5. Про потоп - Е. Драч, кобза
псальма; записано П. Демуцьким від лірника Романа на Київщині
6. Ой. по-під мостом, мостом... - В. Шевчук, ліра
кант; записано Л. Новіковою від лірника Жадана (с. Чернеччина, Харківщина)
7. Про страшний суд - Микола Будник, бандура
псальма; з репертуару Г. Ткаченка
8. Кто кріпко на Бога уповая... - Тарас Компаніченко, бандура
кант; сл. Ф Прокоповича, муз. - анонім, XVII ст.
9. Земля плачеться... - К.Черемський, бандура
псальма; з репертуару А. Парафиненка (Харків)
10. Про Почаївську Божу Матір - О. Санін, ліра
кант; з репертуару лірника Андріяна (Волинь)
11. Ісусе прекрасний - Тарас Компаніченко, бандура
кант XVII ст.; сл. Д. Туптала, муз. - анонім, кін. XVII ст.
12. Блажен той муж (Псалом 111 - переспів) - Е. Драч, кобза
заримовано і покладено на музику Е. Драчем
13. Страстям Христовим - К.Черемський, бандура
псальма; з репертуару А. Парфиненка (Харків)
14. Про грішні душі (По горам, горам...) - М. Коваль, бандура
псальма; записано М. Ковалем (с. Великий Хутір на Черкащині)
15. Про славу і багатство - Е. Драч, кобза
псальма; муз. і сл. Е. Драча
16. Всякому городу нрав і права - Тарас Компаніченко, бандура
сковородинська псальма; з репертуару Г. Ткаченка
Качати "Кобзарський цех" тута

Малкит Сингх (Malkit Singh). И «Billo Rani» тоже


Добралась, наконец, написать отзыв и на Малкит Сингха. Его давно, и, наверное, по праву, называют «золотым голосом». Это бхангра-икона. Легенда, почему-то малоизвестная даже в среде индоманов. Победитель множества конкурсов, в 2008-м отмечен британской королевой за вклад в бангра-музыку. (Не смогла не запостить фотку, есть у человека слабость:))))

За более, чем 20 лет деятельности создал 21 альбом, ну и совместных проектов тьма. Замечен в авторстве музыки к фильмам (например, «Bend It Like Beckham»).

Малкит – образованный человек. Как-то этим, за редким исключением, не очень «любят хвастать» звезды большой сцены (видимо, по причине отсутствия). Первый мегахит (между прочим, за него дали золотую медаль университета Нанак (Пенджаб)) Gurh Naloo Ishq Mitha, вошел в дебютник Nach Gidhe (1984), который также сразу выбился в хитовые. Тогда же Малкит перебрался из Пенджаба в Британию.

Для меня его тембр, однако, оказался высоковат и резковат. Спецом скачала тот, первый хит – и ничего... Cборники – очень фифти-фифти. Но вот с Джаззи Сиду «Ки Кене» - это было взрыв! Я аж проснулась! У них похожая энергетика. (И оба умудряются на с чувством спетое снимать отмороженное видео). Потому пришлось в срочном порядке качать хваленый Billo Rani (2009).

Альбом оставил очень приятное впечатление. Думаю, со мной согласятся даже категорические непоклонники бангры, поскольку сразу видно, что работа сделана на совесть.

Теплый, мягкий и спокойный звук. Но одновременно живенький. Не скажу, что я слишком в обмороке, но присутствие Риши Рича и Мамзи воспринимаю благосклонно (эта парочка умудрилась не испортить, но улучшить). А этот факт уж о чем-то, да говорит

Все песни слушабельные, даж не знаю, кого отметить особо. Billo Rani очень подходит как фон для работы глупой ночи, в загнанном состоянии, когда медленные композиции убаюкивают, а слишком быстрые раздражают и отвлекают от работы.

Хе, а ведь сокращенно от Малкит будет Малки!.. Кста, группа у него есть, «Золотые звезды» называется.
Billo Rani качать здесь

Amrinder Gill «Dooriyan» (2009)


Продолжаю охи-вздохи на тему Сукшиндера Шинды… Сегодня очень рекомендуется к прослушиванию осенний релиз Амриндера Гилла (Amrinder Gill) Dooriyan, для которого Шинда написал музыку. (Эту чудную пару вы уже поимели удовольствие слышать в Сollaborations-2 (Tu Hi Tu). (Есть еще один Гилл, но кем они друг другу приходятся, я еще не выясняла.)

Альбом модерный: не этно, но попса. В нем мало Индии, но много индийской экзотики. Глобализация таки берет свое (Tere Karke Kuwari так вообще, клубняк). По духу это, скорее, альбом европейца (коим, собственно, Сукшиндер и является), который вдохновился Востоком. Потому как кой-где проскакивает и арабскость (Maar Sutya). Но в Dabbi к нам возвращаются традиционные Bhangra - мотивы.

Автору респект за отменный вкус, такой альбом положено назвать эклектичным, но смешение стилей часто ассоциируется с хаосом и безвкусицей. А здесь придираться не хочется, да и не к чему: гитара, фортепиано, дхол, тумби, кучка наших барабанов, скрипки, гармонь, набор дудок и типично клубных звуков – и да, это все получилось вкусно!

В Dooriyan присутствуют и сильные гитарные рифы, и привычные для нашего уха ударные (Dooriyan и Tere Bina). Еще стоит отметить увлечение композитора латино. Понемногу, но Сукшиндер вкрапляет латину в каждую последнюю свою работу. Чтобы далеко не ходить, вспомним еще раз диск "Сollaborations-2", и в нем Apni Bana Ley и Tu Hi Tu (это даже более яркий пример). А здесь вот, в Dilbar, испанская гитара очень хороша!

Mera Ki Haal и Sahan Ton Nere – лирично-ритмичные песни, по моему нескромному мнению, лучшие в альбоме. Очень в моем вкусе, слушаешь и цепенеешь. Под такую песнЬ хорошо потосковать о потерянной любви, например. Или поплакать в подушку. Или абстрагироваться от тягот зимней поездки в ледяном автобусе Днепр-Харьков.

Амриндер поет не совсем типично для панджаби: при всей эмоциональности, нет положенной по жанру высокой резкости. Он мягок, и даже Bhangra в его устах звучит тепло: это песни не для площадных гуляний, но для интимного пения вечером у камина для одного, близкого человека.

В общем, этот парень меня тронул, буду просить добавки 5 из 5.

6 авг. 2010 г.

«Кому вниз» - Мамай

Видатний (без іронії) гурт «Кому вниз» не відомий жодному з моїх знайомих. І це з таким, без перебільшення, видатним голосом і музикою! Втім, чому тут дивувати? «Кому Вниз» не унікальні. Кого в нас тільки не знають?.. Тому Андрія Середу частіше можна почути в рекламі, ніж в основній ротації.

Чомусь вдало поєднувати етно-мотиви та, прости, Господи, сучасний саунд, не змогли композитори покоління Іво Бобула та Алли Кудлай. Що б не робили, все виходить «Червона рута». А «Червона рута» мусить бути одна. Натомість молодше покоління (холєра, скіки часу пройшло, вже й не хлопчики), доби 89-го, ці змогли. І «Кому вниз» перші в ряду. Окрім того, що «Кому Вниз» перший український індустріальний готичний гурт, вони ще, як на рокерів, добряче вправляються із символічною поезією.

Це все я спробую показати на прикладі пісні «Мамай». Етно ловіть на слух, решту читайте. Втім, будьте мужні: з літаналізом в мене завжди були напружені стосунки…




В цій пісні символів чи не більше, ніж в «Неба зорі». Коротка, хльостка, вона про нас, якщо хтось не второпав. Взагалі, Середа образ Мамая любить.

Тож, маємо кілька образів-символів: Мамай, кінь, пес, спис, овес, дуб. Маємо навіть пари протиставлення: кінь-пес, спис-овес, Мамай-дуб.

Ще мені тут вчувається герой, якого Андрій Середа не згадує, але він є. Там, на самому дні, де переплелися символи. Це Пан. Пан – володар, обмежувач вольностей, самодур, скнара етс.

Матчастина.
Мамай – козак, давній образ українця, з купою чеснот, а головне, сильного духом. Це символ України. Якщо й зараз кількість народних картин, розкиданих по музеях, що зображують козака Мамая, вражає, то скільки ж їх було за доби козаччини? Вірю, що майже в кожній хаті, на рівні з образами.

Майже завжди козак зображений за грою на кобзі, склавши по-турецькі ноги, а на задньому плані дуб і коник. То все ознаки «мамаювання» - якби то романтичніше, мандрівного способу життя. Кінь – уособлення волі, дуб – сили, могутності. Частенько за спиною в козака виднівся спис. Це символ швидкоплинності життя, смерть чекає ж бо щохвилини. Такі списи ставили на місці козацької могили.

Не дивує, за таких обставин і переклад імені. Козак Мамай – то Ніхто.

Ловите, куди я хилю?

Це був вступ для непосвячених. А тепер слухаймо пісню, і дивуємо, як вправно тут поєднані зовсім здавалось би, різні символи.

Списи – «густий древній ліс, що не ступиш і кроку» (символ слави, за яку сплачено кров’ю). Списи перевелись на дрібний овес – розтанула могутність, бо ми такий дивний народ, що самі в собі сумніваємось, чи є ми насправді (чи був отой ліс?). (Синонім: «золотого Тамерлана онучата голі») Врешті-решт, все зводиться в нас, найкращі починання, звитяга – все переводиться на нісенітнцю, якою баба вишіптувала болячки (а згадаймо, так їй нараяв пан, бо зажав якось матеріальніше помогти), на «біг пес через овес, не шкодило псові...»

Але то псові не шкодило, і бабі. А нам шкодить, бо наш праліс зі списів, перевівся на дрібний овес. Овес до небес. Бур’ян теж часом небес сягає. Лишився ген-там самий дуб. Той, що за спиною в Мамая.

І Мамай, Мамай-козак, на все те дивлячись, вирішив покласти якійсь із цих гризот край. Оскільки сил, аби відродити ліс, він не мав, бо дід. Дід уже й духом. То мусив вішатись. І розтанув, як той ліс списовий, перетворився на Мамая. На Нікого. «Надто дивний світ остогид йому вкрай, той повісився дід на ймення Мамай.»

Ну, щось таке. Утворився новий химерний біоценоз: поле з вівсом, де коли-не-коли видніються списи, зі собакоподібним Пегасом-мутантом, який колись був конем, був волею (читай: правами). Бо як світ здурів, то чому б Пегасу не бути Псом?

Але, якщо глянути з другого боку, то ця фраза з казочки дійсно є частиною магічної формули, де з вівсом діється навпаки: «Біг пес через овес, Пропав вогник увесь. Побив, потоптав, Щоб цей вогник пропав.» Чи не видається вам, що вона, а разом із нею дитяча дурнувата загадка: «Біг пес через ПАНСЬКИЙ овес, ловіть пса, щоб не потолочив вівса» виступають антитезою?

5 авг. 2010 г.

Кому Вниз - Неба зорі


Ця пісня, попри те, що має вже більш, як 10 років, актуальності не втратила. Втім, як і більшість з доробку гурту. Це дійсно музика високого духу. Люблю її за купу смислів і символів, що творять особливу енергетику. Ну й голос Андрія Середи, само собою. Між іншим, "Кому Вниз" - перші українскі індустріальні готи.

Країна мрій. Частина 2. Витрішки

Країна мрій фестивалить вже котрий рік в інтересному сусідстві: з одного боку Лавра, а з другого - музей ВВв. Торгували ми витрішками з самого ранку, і було на що подивитися. Цікаво спостерігати за цим рухом – народу зібралося, як на SIA, на стенд Maserati. Але з деякими суттєвими відмінностями. Здавалось, і правда, що в людях того дня показалося все найкраще. Натовп чималий, але всі спокійні, приязні. Сміття нема, от що!Це – гігантська лялька-мотанка, наскільки я розумію.
Багато колоритних типів, в звичайному середовищі їх би приймали за психів, а тут вони були цілком органічні, як-от, приміром, цей вишивальник метеликів у різнокольорових шкарпетках:
Миле поросятко, просто чарівне: хвостиком виляє, носом вологим втягує повітря, наче песик. Власник запевняв, що воно, як той восьминіг, передрікає результати футбольних матчів. І не тільки.
Дуже багато малих дітей, часто у вишиванках. І їм було, чим зайнятись: і голубів з тіста ліпити, і ляльки з соломи робити:

До речі, про вбрання відвідувачів: багато хто не обмежувався стандартним набором: вишиванка-джинси, а вдягався, як слід: з коралями, запасками, поясами та стрічками. Люди вдягали щойно куплене, а дехто мав раритетні вишиванки, «в яких ще прабабця дівувала».
Обов’язково замовлю собі чобітки з конопель з цього стенду, щойно розгребусь з мандрами (а отже, не раніше жовтня)))). Це взуття (до речі, ціни земні). Гончарі, ткалі, дуже гарні хустки й шарфи в техніці батік, різна біжутерія та стандартна купа сувенірки, яку горами вивалюють у кожному більш-менш живому турцентрі, аби «гості міста» мали що перти додому та роками витирати, потай матюкаючись, з неї пил.
Алея майстрів (мені приспічило мати вишиванку) наче підібралась непогана, але щоб вибрати щось до душі і щоб не скидатися на солістку в заводському ансамблі самодіяльності, то з цим були складнощі. Складнощі починались від 1,5 тис. грн. Тому я обмежилась купівлею пари квазі-вишиванок, собі й Куксі. Спеціально вибрала таку попсову, щоб не лише на етнозаходи, а й у будень межи люди. Легкі провокації – то наше все! ;-))

Країна мрій. Частина 5. Брати Капранови


Стою коло ятки з книжками, міркую, яку ж книжку вибрати, щоб, тягаючи її далі через пів-України, читати добровільно. Хтось торкається руки: «Сфотографуйте нас, будь ласка!» «Опа!.. Ну добре, тільки тоді й для мене попозуйте :-)))).» Позує, бачте. 
 
Вони обоє приїхали на своєму суперзапорожці-кабріку до музею Івана Гончара (Іван Гончар – видатний скульптор, художник, свекор Ніни Матвієнко і просто красивий мужчина), готувати очаківський куліш, ну і по ходу, презентувати книжку. Книжка, насправді не нова, нова була фіча, яку Віталій "на очах в захопленої публіки" наліпив на обкладинку, поки Дмитро тер моркву.  

Куліш, до речі,  готували ще: Едуард Драч, Марія Морозенко (на фото), Ірен Роздобудьмо, казкар Сашко Лірник (прикольний, рекомендую).

Країна мрій. Частина 4. Тарас Компаніченко

Хай вас не лякає, що важко знайти частини 2 і 3: то я так викладаю.
Що б такого розказати про музику на «Країни мрій»? Дочікуватися, коли на головнній сцені почнеться основне дійство, сил не було. Вийшов якийсь дохленький розігрів… Нє, часом в них бували й проблиски. Але не фонтан. Тож, «Вася Клаб», «Астарта» та Фома виступали вже без мене.Отже, приплету сюди таке:

За продаванням витрішок до сцени «Кобзарська майстерня» дійшла пізненько, але вчасно))) Чую, хтось так ловко грає та виспівує, такий знайомий голос! Ну чисто тобі любов всього мого життя - кобзар, лірник і бандурист Тарас Компаніченко

І молодняк обсів його, як бджоли вулик, і дощ їм не дошкуля… Стояли, сиділи де прийдеться: на бордюрах, на карематах, ряднах та й просто на траві. Згадалися картинки/розповіді з уроків літератури про давніх кобзарів, коли ото прийде такий співець в село, а коло його зберуться старі й малі та слухають задумано про давні славні часи… 

Але наступної миті засумнівалась: голос був втомлений, і, може, навіть трохи сердитий, якось з притиском співає. Питаюся в двох хлопців: «А хто то?» «Не знаю, але дуже гарно! Він вже давно співає». Тільки не треба єхидних зауваг, мовляв, було б подивитись. Недобачаю я, вже аж на фото розгледіла. 

Тарас Компаніченко не лише співав півтисячолітніх пісень, він багато й цікаво розповідав і про історію музики: давнішої і новішої. Згадав Лисенка, що його сприймають в нас виключно як «ремейкера» народних пісень, а він же і романси писав (і не лише на вірші Шевченка: був і Гейне, і Міцкевич) і оперу «Сапфо», і музикознавчі розвідки в нього є. Про старовинне, до нотного «квадратне письмо» розповідав, яким записана досить значна кількість давніх творів, які вважалися втраченими.

Хе, харизму-таки не розгубив, навіть будучи не зовсім в тонусі. По закінченню виступу швидко десь здимів. А наступного кобзаря, Ярему Шевчука (ансамбль Костянтина Чечені, дуже рекомендую їхні «Музичні діалоги») чекала вже набагато менш численна аудиторія, я теж на третій пісні пішла.
 
Нижче викладаю на послухати одну річ. Визнаю, непристойно так кайфувати від релігійної пісні, але що я маю робити, в ньому дивовижним чином уживаються благостний голос, щирість та піднесено-урочистий настрій!.. 



2 авг. 2010 г.

Гурт Обійми дощу - Елегія (2009)


Як я спостерегла, мої земляки віддалися на милість піратів: ісперва Крихітка вільно виклала альбом, потім Положинський. У Вія взагалі добра традиція. ТНМК часом викидають дещо... А ось і новачки тенденцію підхопили.

Українське намагаюся купувати: книжка то, чи диск (часом, правда, те українське не варте матеріалу носія). Тому й лінків на скачування українського тут досі не було. Хай там як, але цих, як натраплю в Арт-Вертепі – додам до фонотеки обов’язково. Присягаюся рейкою в зубах моєї коняки!

Налапала в Твіттері цю компанію. Пристойна, скажу я вам, компанія. Знайомтесь: київський гурт «Обійми дощу». Слухаю весь вечір їхній дебютник – «Елегію» (2009). Соліст, Володимир Агафонкін, – універсальна машина: і на гітарі може, і заспіває. Ну і звісно ж, сам пише музику й тексти. Тексти, до речі, мають зміст і смисл.

Слухаєш «Елегію», і розумієш: це – не дощ, це – злива. Майже фізично відчуваєш, як тебе огортають, примушують ціпеніти, холодні, крижані струмені (дарма, що надворі +38).

Це справжнє занурення, скажу я вам. Така музика потребує повітря: «Елегію» краще сприймати десь в готичному соборі, у відкритому полі або на урвистій скелі посеред моря. Ну, чи принаймні, зробити на повну. Тоді дух забиває. Добре, що 8 треків всього, бо дах може не повернутися. :-)

Найбільше враження альбом справить під час депресії, коли там, хлопець кинув, чи в ПМС (тоді люди найбільш чутливі до такої музики, тоді проймає найсильніше.) Це як лізти на вежу львівської ратуші – платиш всього три гривні, а переляку маєш на цілу тисячу! Але враження я вам гарантую і без ПМСу, бо робота якісна, більше того, нема потреби дошукуватися таланту: його добре чути.

Весь альбом витриманий в одному настрої: дощ, осінь, закінчення, втрата етс. Загалом, досить готично. Треки я поки що розрізняю слабо, вирізняю лиш баладу «Самотні Ночі». Однак пішло добре: голос вокаліста рятує ситуацію. О, згадала, кого нагадує: Diary of dreams. Хоча німець явно програє у живості виконання.

Гарний у Володимира голос: низький, чуттєвий і теплий Люблю такі чоловічі голоси. Як на заявлений дум (навіть ф’юнерал), то музика досить жвава. Як на заявлений індастріал, музика досить м’яка й мелодійна. До того ж тут є флейта, скрипка й альт. Всі інструменти звучать живими, що теж не зовсім типово. Тож, затитрований Progressive Rock, найповніше характеризує жанр. Вкраплення жіночого вокалу додають емоції.

Тож, хрестимо пальці на те, аби хлопцям-дівчатам не розгубити імпульс першого альбому та не нарватися на синдром другого. І не зациклюватися на одному чомусь: добре, коли альбом – єдине ціле, але впізнаваність ніхто не відміняв. Ну а там і до зіркового статусу недалеко.